Великий Бурлук, розташований лише за 20 кілометрів від російського кордону, опинився поміж двох фронтів. На північному заході точаться бої в районі спаленого вщент Вовчанська, на південному сході росіяни рівняють з землею Купʼянськ. Утім, попри постійні ракетні обстріли та удари КАБ-ів, більшість бурлучан залишається у селищі. Вони почуваються покинутими напризволяще та впевнені, що не знайдуть кращого життя деінде.
Щоб дістатися з Харкова до Великого Бурлука, треба проїхати годину до Печенігів і ще півтори торохтіти наступні 40 кілометрів. Дорога, що веде до селища, розбита ще з деокупації у вересні 2022 року. Десь за Печенігами автобус зупиняється на блок-пості, де його пасажири надають серійні номери своїх телефонів, адресу проживання та підтверджують мобільні номери. Такі умови вʼїзду на прикордонну територію Харківщини.
«Як у Харкові прилетить, теж страшно до смерті», – говорить бурлучанка.
Хоча ситуація на фронті стабільно важка, а з трьох сторін в радіусі 30 кілометрів від Великого Бурлука – позиції росіян, Наталя не боїться повторної окупації і навіть обурюється тим, що хтось мав би вигнати її з власного дому.
А чого це я маю кудись їхати? Нікуди я не поїду. Це мій дім.
Наталя, місцева селища Великий Бурлук
Наталя одразу пригадує лютий 2022 року. В ніч, коли росіяни вторглися в Україну, жінка працювала у зміну на місцевому заводі, а вдома на неї чекала 8-річна онука. На наступний день до неї, вже в окупацію, приїхала донька – мати дівчинки.
«Товариш окупант, держіть цибульку»
За словами Наталі, російські військові не тероризували місцевих. Однак, одного разу вона ледь не втрапила в халепу через свою говірку онуку.
«Товариш окупант, держіть цибульку», – звернулася дівчинка до озброєного чоловіка, простягаючи йому овоч.
Наталя в той момент подумала, що це її кінець. Очевидно, що дитина лише повторювала почуте від батьків. Солдат, на диво, посміхнувся та став виправдовуватися:
«Мы не оккупанты, мы вас пришли спасать», – сказав він.
«А нас не треба спасать, – стояла на своєму дівчинка і додала: – У нас все було добре, поки ви не прийшли».
Мешканці Великого Бурлука опинилися під окупацією майже миттєво. На відміну від Харкова, де точилися бої та вдаряли російські ракети, тут було тихо, лише спорожніли магазини. За кілька днів зник мобільний звʼязок, а українське телебачення змінилося на російське.
Російські війська окуповували громаду 24 лютого і хазяйнували там до 11 вересня 2022 року. Хоча більшість бурлучан пригадують бойовиків угруповань «ЛДНР», дехто памʼятають присутність російських кадрових військових та представників спецслужб. Вони проводили обшуки в домах місцевих, затримували та викрадали їх. У райвідділі поліції росіяни облаштували катівню – одну з щонайменше 18-ти на деокупованій території Харківщини.
Минуло понад два роки після тих подій. Бурлучани з незнайомцями усміхнені та ввічливі, але варто лише з’явитися камері, і спілкування миттєво обривається. Місцеві просять не знімати їх, уникають деталей та побоюються називати свої імена. Тінь терору, який пережило селище, досі відчувається у Великому Бурлуці. Це підтверджують і гості селища, які також воліють лишатися анонімними.
Сусід сусіда боїться. Ніколи б не подумали, що доживем до такого.
Мешканець села Широкого, що в 5-ти кілометрах від російського кордону.
Сюди він приїхав на закупи, адже у його селі не залишилося жодного магазину.
Нині у Великому Бурлуці немає жодної вцілілої вулиці: на кожній, принаймні, декілька будинків зруйновано повністю, а щонайменше половина вікон забита фанерою. Після окупації тут не працює жодне підприємство, що діяло до повномасштабної війни. В лютому 2024 року росіяни знищили єдину в селищі лікарню, ліцей і останнє кафе. Наприкінці листопада російські авіабомби вдарили по місцевій школі. Нечисленні вцілілі будівлі місцеві просять не фотографувати, щоб уберегти від росіян.
- Зруйнований російським обстрілом ліцей. Великий Бурлук, Україна, 18 грудня 2024 року. Іва Сідаш / Frontliner
«Нікуди не поїду – хоч би мене вбили»
У завірюсі, засніженим парком крокує закутана у сіре шмаття фігура. Це 60-річна Ольга прямує до магазину. Вона зсуває з голови сіру хустку, з-під якої виглядає сивина, та пояснює: йде по фарбу для волосся, щоб гарно виглядати на свята. Ольга не вперше спілкується з журналістами. До цього преса приїздила на похорон її невістки Інни, яка менш ніж півроку тому загинула від російської авіабомби.
«Невістка готувала борщ, а сина відправила на город по петрушку», – говорить Ольга.
Вона описує моторошні деталі: через вибух Інна втратила обидві руки. Про це Ользі розповів її син, рятувальник ДСНС, який приїхав на виклик гасити пожежу та опинився на згарищі власного дому.
«Мама, я беру її на руки, а в неї не лишилося жодної кісточки цілої, вона як желе», – пригадує Ольга слова сина та зривається у плач.
Онука Кирила через вибух привалило цегляним парканом. З пораненнями та опіками хлопчик був шпиталізований до лікарні у Харкові. Згодом його відправили на реабілітацію у Польщу. Як розповідає Ольга, Кирило не хотів їхати з Бурлука і сильно плакав, коли прощався з бабусею. Проте вона визнає: після того, що пережив хлопчик, він потребує професійного догляду.
Нещодавно Ольга втратила невістку, а трохи раніше – чоловіка, який помер від зупинки серця. Онук – поїхав. Тепер у Великому Бурлуці у неї залишився тільки син. Утім, попри все, Ольга не збирається їхати.
Згорить хата – сяду на згарищі і буду сидіти. Нікуди не поїду – хоч би мене вбили.
Ольга, мешканка селища Великий Бурлук
Запитання без відповіді
«Мамо, чому саме на моє дитинство припала війна?», – запитує 7-річна Мирослава. Її мати, 32-річна сімейна лікарка Яна Мельникова, не знаходить, що відповісти. Після кількох місяців у вимушеній еміграції жінка повернулася додому, щоб допомагати своїм пацієнтам і, як не парадоксально, щоб дати краще життя своїй доньці.
Яна народилася та виросла у Великому Бурлуці. Вона покидала рідне селище лише двічі: щоб навчатися в Донецькому медичному університеті та тікаючи з окупації в 2022 році. Нині вона – одна з двох сімейних лікарів у селищі, а тому знаменитість. Побачивши її, випадковий перехожий широко посміхається та зупиняється, щоб зробити з нею фото, наче з телезіркою.
Доньці Мирославі було 5 років, коли росіяни окупували їхній дім. Спочатку дівчинка не чула вибухів, адже то лише гриміли вантажівки на дорозі – так пояснювала мама. Хоча жінка продовжує переконувати доньку, що гримотіння, яке вона чує, – це лише незграбні сусіди, Мирослава вже знає, що насправді неподалік вдаряють російські снаряди.
У січні дівчинці виповниться 8 років. Вона вчиться у третьому класі, додатково займається англійською мовою та боротьбою. На ринг вона виходить в шоломі та з капою її улюбленого кольору – рожевого, як у Барбі. Мирослава вірить у Діда Мороза, обожнює Венздей Адамс, а її кімнату прикрашають фото-шпалери з героїнями мультфільму «Крижане Серце». Водночас дівчинка чітко усвідомлює реальність, у якій живе.
Я в школі підписала Росію «країна-гівно».
Мирослава, донька Яни
Мирослава перелічує й інших ворогів України в цій війні: Білорусь, Китай, Іран, плутає Північну і Південну Корею та розповідає мамі, як премʼєр Словаччини потиснув руку Путіну.
Як і решта селищних школярів, дівчинка займається в школі дистанційно. Поки Яна на роботі, Мирослава – вдома зі своєю 87-річною прабабусею. У вільний час бавиться на дворі зі своїми друзями, аж допоки через повітряну тривогу не заженуть додому.
«Я розумію, що в будь-який момент може десь бахнуть, але ми вже адаптувалися», – говорить Яна.
Вона пригадує останній раз, коли по селищу вдарив КАБ. Удар прийшовся через дорогу від поліклініки, в якій працює лікарка. Після сповіщення про загрозу вона мала заледве дві хвилини, щоб забігти у сусідній кабінет, в якому приймає пацієнтів її мати Людмила, та сховатися з нею на сходовому прогоні. Мирослава, яка тоді була сама вдома, за кількадесят метрів від прильоту, злякалася не вибуху, а того, що могла постраждати її мама.
І все ж, попри регулярні обстріли та загострення на фронті, Яна не планує покидати свій дім. Жінка зізнається, що до повномасштабного вторгнення хотіла переїхати до Харкова, щоб донька могла ходити в хорошу школу та займатися в гуртках. Вона наважилася на це лише навесні 2024 року, коли росіяни почали застосовувати авіабомби. Однак через постійні обстріли Харків виявився не менш небезпечним.
Остаточне рішення повернутися до Великого Бурлука Яна прийняла, коли не змогла знайти роботи з такою зарплатою, щоб знімати квартиру та утримувати доньку. На заощадження вона могла би прожити у Харкові півроку. А що далі?
Яна Мельникова, місцева лікарка
«Міра зараз у третьому класі, тож уроки в неї закінчуються о 12-й. На якій роботі я буду потрібна, якщо о 12-й я вже мушу забирати дитину зі школи? Моя мама поїхала би з нами, але їй лишилося півтора року до пенсії. Бабуся моя? Їй 87, вона не зможе водити Міру в школу. Тож все не так просто», – міркує жінка.
Зрештою, переживши окупацію, Яна вірить, що вона більше не повториться.
«Якщо поїдемо, то тільки тоді, коли звідси будуть виїжджати наші танки. Такого, як у 2022 році вже точно не буде. Тим паче тут на кордоні любов моя стоїть», – посміхається Яна, згадуючи свого хлопця.
З батьком Мирослави жінка вже декілька років розлучена. Нині вона зустрічається з військовим, з яким її познайомила подруга Алла. З нею, як розповідає Яна, до повномасштабного вторгнення вони не були близькі, але саме Алла переконала жінку, що їм з донькою вже безпечно повертатися у Бурлук.
«Вона дуже хотіла мене одружити, – сміється Яна, та одразу додає, – Царство їй небесне».
27-річна Алла загинула 14 лютого 2024 року від удару авіабомби в її будинок. У той вечір, з нагоди свята закоханих, вона запросила Яну з донькою до себе у гості, та вони не прийшли. Подрузі було 27 років. Лише згодом, коли минув шок, Яна усвідомила: щось відвернуло її від тієї зустрічі та врятувало їм життя.
Окупація та супротив
Напередодні повномасштабного вторгнення російські війська стягнули під кордон сотні одиниць техніки. Українцям радили мати напоготові «тривожну валізку» з документами та предметами першої необхідності. Люди почали запасатися їжею, медикаментами, свічками – усім, що могло стати у нагоді. Поки одні змітали в магазинах цілі прилавки, інші вважали, що не повинні піддаватися паніці.
«Я стояла в магазині та дивилася на свічки, якими тоді радили запасатися. Але мені було навіть соромно їх купувати – це ж люди подумають, що я вірю в те, що буде війна», – пригадує жінка.
Все ж, у ніч на 24 лютого Яна, про всяк випадок, зібрала всі документи докупи. Вранці до неї задзвонив колишній чоловік, попросив не лякатися і сказав, що почалося вторгнення.
Яна вийшла на вулицю та почула вибухи. Вона повернулася у дім, одягнула доньку та повідомила новини батькам. Родина швидко перемістилася у підвал, а Яна лишилася… варити суп. Її батьки й досі згадують своє здивування поведінкою доньки: війна, а вона спокійно готує на кухні. Яна пояснює, що тоді готування було такою собі медитацією, що допомогла відволіктися.
Пару годин по тому вона спостерігала, як повз їхній двір відступали українські військові.
«Я стояла і плакала. Не вірила, що таке можливо. Думала, може, вони відбили атаку, і це вже все?», – розповідає.
То був останній момент, коли родина Яни могла втекти, та їхня стара автівка не могла поїхати ані швидко, ані далеко. До того ж вона і не припускала, що ЗСУ відступлять надовго, а їм доведеться жити під російською окупацією.
Яна одразу почала шукати спосіб виїхати на підконтрольну Україні територію, адже боялася, що росіяни змушуватимуть лікарів співпрацювати. Проте селищем ширилися чутки про невдалі спроби втечі: деяких односельчан росіяни повертали, декого змушували ночувати в їхніх окопах, переховуючи від «українських обстрілів», а бували і випадки, коли розстрілювали колони цивільних. З часом, виїзд для Яни став небезпечним також з інших причин.
Якби росіяни переглянули мій телефон, то вже би нікуди мене не випустили.
Яна Мельникова, місцева лікарка
На запитання, що вони могли там знайти, вона ухиляється від відповіді. Сьогодні, майже три роки по тому, Яна все ще старається себе не видати.
Під час окупації багато бурлучан потроху партизанили: рахували ворожу техніку та передавали інформацію про переміщення росіян українським силам оборони. Проте звʼязку в селищі майже не було, тому це було складно. Його мешканцям доводилося ризикувати, не лише шукаючи покриття інтернету, але й надсилаючи повідомлення, адже рідко вдавалося перевірити, чи воно було успішно видалене.
Лише за кілька місяців, у червні, у бурлучан з’явилася можливість виїхати через «зелений коридор». Скористатися нею Яна вирішила лише після того, як перші мешканці вдало виїхали. Коли вони з донькою перетнули дамбу Печенізького водосховища, що слугувала за лінію розмежування, здавалося, все врешті завершилося. Раптом хтось гукнув, що починається обстріл.
Коли вони врешті дісталися Харкова, Яна відчула ейфорію. Як згадує, тішилася на вигляд людей на вулицях і тільки посміхалася. Опинившись на свободі, вони потребували відпочити, прийти до себе і відтак відповісти собі на запитання: що далі?
Еміграція та повернення додому
На той момент брат Яни був зі своєю дружиною в Ірландії. Він запевнив сестру, що там не так багато біженців, як в інших країнах, а тому їй точно не доведеться ночувати з дитиною по спортзалах. І це був вирішальний аргумент для матері 5-річної дівчинки.
В Ірландії Яну з донькою прийняла до себе місцева родина. Вони поселилися в їхньому гостьовому будинку, де вже мешкало кількадесят інших біженців. Власниця дому, яка прихистила жінку з донькою, обіцяла допомогти з підтвердженням її диплому лікаря та пошуком роботи. Проте Яна від початку розуміла, що не залишиться жити в Ірландії.
«В мене там була депресія. Хоча я англійську мову більш-менш знаю, і мені пропонували там роботу в лікарні, це було зовсім не моє. Ну не люблю я цю посмішку, коли хочеться плакать», – знизує плечима лікарка.
Утім труднощі Яна відчувала не лише через відмінності менталітетів, але й через перебування з деякими українцями.
«Коли люди з Києва, з Тернополя чи зі Львова плакалися, що виїхали з-під бомбардувань… Я розуміла, що треба звідти їхати. Таких як ми, як маріупольці, ніхто не розумів», – пригадує Яна.
11 вересня 2022 року українські війська звільнили Великий Бурлук. 12 грудня сімейна лікарка повернулася в рідне селище, і вже наступного дня пішла на роботу.
Людей жалко. Більшість спочатку була на гідозепамі, а зараз їм уже нічого не допомагає, просто змирилися.
Яна Мельникова, місцева лікарка
На запитання, як із початком повномасштабного вторгнення змінилася робота сімейного лікаря, Яна починає плакати. Тремтячим та тонким голосом вона говорить:
«Тоді хотілося зовсім іншого. А зараз розумієш: ми так офігенно жили. Зараз ще більше хочеться на роботу. Людей жалко. Грошей у них немає, лікуватися не мають за що. Лікарню розбомбили, навіть прокапатися нема де. Більшість спочатку була на гідозепамі, а зараз їм уже нічого не допомагає, просто змирилися», – каже Яна.
Повномасштабна російська агресія кардинально змінила плани на майбутнє та мрії 32-річної лікарки. Амбітні та складні цілі змінилися на прості та нематеріальні. Нині єдине, чого вона прагне – це побути разом зі своїм коханим. Та це станеться лише після перемоги України у війні.
«Хочу чекати на нього ввечері з роботи, щоб я приготувала вечерю, і ми сіли сімʼєю повечеряли», – майже пошепки говорить Яна, ковтаючи повітря.
Тим часом у тренувальній залі добігає кінця урок боротьби, на якому маленька Мирослава у своєму рожевому шоломі жваво гамселить грушу. У коридорі на неї чекає мама. Разом із нею чекають й інші жінки, які вважають, що їхнім дітям буде краще, хай у небезпечному, але рідному Великому Бурлуці.
Інформує frontliner.com.ua